Поезія Михайла Деонисійовича Василюка вийшла з глибин народного життя, з його горя і з щастя, з його звитяжної боротьби і мужності, з його незламності національного духу та неповторних вод Дунаю, чаруючих око кожного. Ось звідки та пристрасть, яка наповнює її, буяє в ній. Час минає – змінюються культура, звичаї, історія, але незмінним є лише одне: вогонь душі Василюка, який і нині палає у його віршах, як і тоді, коли його рядки вперше відбивались на папері «золотим пером».

​

   На творчість доля відміряла Кобзарю мало часу, але скільки всього встиг за життя зробити він. Творчість і повсякденне життя поєдналися в одне ціле для нього. Самородок Придунав’я своїми активною діяльністю, мистецтвом і прикладом власного життя виховував справжніх громадян України, і сам був таким. Про закоханість поета у природу Батьківщини, доброту, патріотизм ходили легенди.

​

  Прикро, що не всі українці, зачаровані світом поезії, знають, що існував такий кобзар-бандурист, письменник, талановитий співець – Михайло Василюк. Ми повинні пам’ятати, як українцям було важко не забути кутьтуру, побут, звичаї, перебуваючи під владою Румунії. Михайло Деонисійович «воював» за наш край: через його наполегливий характер знов відроджувалися народні традиції, звичаї, українське рідне слово.

​

    Найважливішими ознаками стилю Придунайського Кобзаря є поєднання реалістичного світу з романтичним баченням, філософське звернення до сучасних проблем, унікальність мислення.

​

   «Саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчій, у моральній чистоті полягає найвища духовність, що становить істинний сенс життя людей на планеті» (О.Гончар). Михайло Василюк пізнав сенс життя. Він зробив те, що до нього ніхто не робив: почав відроджувати українську мову, пробуджувати національний дух з добрими намірами, лише для народу. Він жив для народу. І помер, зробивши все, що зміг, для народу.

 

Опадуть пелюстки

          пісняревого серця палкого.

Кожна з тих пелюсток

          стане піснею, що б не було!

І нічого, що потім

          не знатимуть імені мого, –

Ніжне серце моє

          на долоні бандури цвіло!