На шляху до осягнення творчості
Дослідження літературної спадщини Михайла Василюка
На шлях літературної творчості Михайло Василюк встав у ранньому віці. З юності поет формулював і вдосконалював свій власний стиль. Він линув до українських народних пісень, дум, як до рідної матінки. Якщо свою неньку не зміг втримати на цьому світі, то неймовірна краса слова та мелодії будуть з ним до кінця життя. Слово Придунайського Кобзаря виразне, глибоке, відшліфоване до блиску, наповнене почуттями, думками, емоціями, яскраве та різнобарвне, голосисте. Воно створено, щоб линути до людей, щоб відкрити їм очі. Спираючись на фольклор, Михайло Деонисійович створив унікальну манеру письма, котра поєднувала вишуканість традиційного з красою сучасного. Усі слова в поета йшли від серця, тому вірші читаються так легко, природньо. Кожен рядок наповнений певним сенсом.
Основними проблемами, порушеними в творах Придунайського Кобзаря, були проблеми гуманності людини, культури, патріотизму, боротьби за незалежність, взаємовідносини між людиною і природою. Але улюбленою тематикою стає мотив любові до України, до народу, його культури та мови.
Жанрова різноманітність – одна із стильових ознак творчості Михайла Василюка. Поет був майстром політичної, філософської, особистої, пейзажної, громадянської лірики, хоча у віршах часто поєднувались різні види лірики.
Громадянська лірика
У 1942 році рідна земля подарувала нам неймовірно талановиту людину, випоїла її своїми соками, подарувала сердечний і ніжний голос і сповнила її серце високими почуттями патріотизму – вона створила поборника української культури. Наділивши його любов’ю до Батьківщини, рідний край розкрив поета передусім у громадянсько-політичній ліриці. Вірші Михайла Василюка тому і звучать сердечно, бо в них живуть почуття автора. Придунайський Кобзар легко поєднував глибокі філософські роздуми з простотою викладу.
Громадянські мотиви зазнали найпотужнішого звучання наприкінці 80-х – початку 90-х років, хоча відкритий діалог Михайла Деонисійовича тривав з народом протягом усього життя. Коли він промовляв слова «Україна» та «Батьківщина», прочувалась нотка справжньої любові, відданості, готовності до самопожертви. Його ніжне серце не могло терпіти, навіть, приниження імені Батьківщини-Матері. Це і є причиною, чому деякі рядки вулканно клекочуть схвильованим, сповненим болі, жалю і любові словом.
У своїх поезіях Михайло Василюк боронить честь і славу українського народу, гнівно засуджує відступників, злочинців, зрадників. Інколи його любов вибухала із неймовірною силою, і слова обурення застерігали усіх кривдників України:
…нечеси, що не раз хапали
Й тягли твій люд на страдницькі хрести!
А ви, що повбирались у жупани…
Насправді чи не є лжеотамани,
Що з прапорів тих повнять гаманці?!
Цей вірш під назвою «Тепер тебе розірвуть, Україно!» було написано в той час, коли йшлося про відокремлення від України Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Сесія Кримської обласної Ради народних депутатів прийняла декларацію про встановлення державності на півострові, ще й Кирило-Мефодіївське товариство в Болграді висунуло пропозицію щодо створення Придунайської автономії у складі РСФСР. Небайдуже серце поета не могло витерпіти таке ставлення щодо України, її долі. Він не міг повірити в це. Народ самотужки готовий роздерти рідну країну-неньку на шматки:
На кусні розкусають! На шматки!
Поколять, як тополю, - на поліна…
Поет страждає від суперечок і чужого втручання, він лине до єдності українського народу, який, не маючи певних орієнтирів, веде країну до вірної смерті. Михайло Василюк нагадує людству про невмирущі духовні цінності та те, що їх слід оберігати. Кобзар звертається до Бога із благанням:
…змилуйся над змученим народом!..
Дай єдності країні вижить родом,
Й пребудеш з нею славлений у віках!
Незважаючи ні на що, Михайло Деонисійович завжди щиро вірив у незалежну Україну. Він мріяв про відродження нашої історії, культури, мови. На ці мрії поет-бандурист відгукнувся віршем «Віра в перебудову»:
…я, в душі радіючи онові,
Рівняючись на стяг перебудов,
Я тільки те беру на віру в слові,
Що кров’ю правди потекло з промов.
У повнокров’ї правди – пульс довіри,
І, щоб не обміліла правди кров,
Я мушу відрізнить вас, лицеміри,
Од справжніх донорів перебудов!
Як вірш «Тепер тебе розірвуть, Україно», так і вірш «Віра в перебудову» мають одну тему: Україна, її доля і сподівання письменника з цього приводу. В їх основі лежить щирий патріотизм. У першому вірші серце поета боліло і тривожилось за долю Батьківщини, у другому – вітало національне відродження України.
Михайло Деонисійович був не просто палким патріотом рідної країни, він відчував справжній міцний кровний зв’язок з Батьківщиною, поєднував долю України із своєю. Ці почуття він описав у вірші «Відродження»:
Без незалежної мені
Не жить на світі незалежно,
Не розмовлять беззастережно
Й не звідать волі і вві сні.
Придунайський Кобзар радіє омріяному відродженню: народ пробуджується, а разом з ним національна гідність, яку впродовж століть принижували.
«Мова! Вона народжена з чорнозему, з любистку, з м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дунайської води, від зорі і листу», – якось сказав Михайло Василюк. Він, будучи поетом, активним громадянським діячем і політиком, відстоював право на існування української мови. Будучи впевненим у тому, що кожна мова у світі унікальна і неповторна, він заперечував злиття їх «у один мовотабун». Цю проблему поет розкрив у творі «До питання про злиття мов». У цій поезії автор розкриває право кожного народу на власні культуру, історію, стиль життя, самобутність. Адже і комаха живе тому, що «неповторна як така».
Велика Вітчизняна війна залишила глибокий слід на серці Василюка. Цю проблему він розкриває у вірші «Ветеранів голоси». У поезії поет звертається до сучасників і закликає «воювать супроти воєн» із священною зброєю – голосами ветеранів:
Нащадку мій! У майбуття розвої
Тобі ще воювать супроти воєн.
Гляди ж, як іскру Божу, не згаси, –
На захист миру підійми, як зброю,
І поряд тебе стануть, ніби вої, –
Священні ветеранів голоси!
Пейзажна лірика
У поезіях Михайла Василюка відчувається, що він намагався поєднати слово і музику, знайти баланс. З дитинства наділений чутливістю щодо навколишнього світу, поет надзвичайно тонко відчуває природу, її красу. Як тонкий майстер-живописець, Придунайський поет малює акварельно прозорі картини природи, відтворює соковиті кольорові гами, озвучені мелодійними співами птахів, слесками води. Його пейзажі ніби живі:
Над Придунаєм осінь паленіє.
Замріяна. Блакитна. Золота.
Природа вся красою пломеніє,
Як жінка, що забула про літа.
У цій поезії під назвою «Над Придунаєм» вражаючим є оптимістичний настрій. Навіть про холодний і неприємний перехід осені в зиму поет говорить лагідно, з теплом, закінчуючи вірш вірою в перемогу життя:
…душа її травою скресне,
Немов пучком зелених олівців,
Й про молодість нев’янучу накреслить
На аркуші здивованих снігів.
Саме картини придунайської природи в різні пори року автор так часто змальовує у своїх творах. Однак найбільшого відображення у віршах знайшла осінь, яка у поета то «замріяна, блакитна, золота», то «багата, щедра, красива». Але в жодній поезії осінь не є сірою, гнітючою, в них немає і згадки про песимізм, тривожні насторї і розпач. Навіть осіння нудьга «золотіє». Осінь, мов жива, радіє разом із ліричним героєм.
Власне, вся творчіть Михайла Деонисійовича пронизана любов’ю до Придунав’я.
Відобразивши осінь у вірші «Осінні барви Придунаю», поет створив «осінній шедевр». Маючи за мету передати читачам всю палітру барв, Придунайський Кобзар описав найменші відтінки кольору листя. У нього вишневий лист «темнобагровіє», кленовий – «яснозеленіє», тополиний – «янтарить», виноградний – «яснозолотіє». Описана краса природи не просто захоплює подих, а «і тіло й голову п’янить, і душу й серце веселить».
Художня палітра Михайла Василюка свіжа і самобутня. У поезії «Верби цвітуть на Дунаї» говорить про прихід весни, про оновлення природи сповіщають жовті сережки верб, повінь ріки, що «береги заливає».Настрій вірша оптимістичний, сповнений життєвих сил. Головний герой твору – людина, закохана в рідний край. Разом з ним автор запрошує нас до чарівного світу природи з її то «зажуреними», то «сонячними» вербами, із дзеркальною водою повені. Поет говорить, що з приходом весни природа оновлюється, пробуджується від довгого сну. Ця поезія – гармонійне поєднання людських почуттів з красою природи:
Верби цвітуть на Дунаї,
Жовті сережки в пуху.
Повінь ріки береги заливає,
Миє корінь на шляху.
Особиста лірика
Михайло Василюк – тонкий, ніжний лірик. В серці його бриніла пісня, а на папір лягали задушевні вірші про життя, сповнене негод і розчарувань, мрій та надій. Його особиста лірика позначена глибиною думки, пошуками нових форм вираження і філософськими роздумами. У цих творах Придунайський Кобзар відтворює свої спогади про дитинство, батьківську хату, материнську ласку, що зігрівають теплом душу ліричного героя. Важке дитинство неабияк вплинуло на творчість, тому у віршах про дитячі роки звучать мотиви суму, самотності, туги за рідним оточенням.
Одним із шедеврів Михайла Деонисійовича, без сумнівів, є автобіографічна новела (таке визначення твору дав сам автор) «Сором». У ній змальовано складні переживання голодної дитини:
Я дививсь на полиці
Через вікна ще з ранку,
На обід й на вечерю.
Все дививсь і вдивлявсь
На круті паляниці!
Від голоду герой вже був ладен на все: хотів віддати найдорожче, що мав – «годинник, що від батька дістався». Але ніхто не поспішав купувати годинника: «хтось давав притьмом копця», а дехто буркав:
– Десь, напевне, украв!
Хлоп’я сприймає це як болючу кривду й тікає зі своїм соромом «у закуток зелений». Але голод його «знову навертав до людей», і він, дивлячись на «круті паляниці», дні простоював під крамницею «Хліб». Він «не міг попросити і боявся украсти». Зайшовши в крамницю, затиснувши в руці, «як жарину», свій товар, він прохає:
– Тьотю…
Я віддам ось …годинник.
Дайте в борг два рублі.
Продавщиця – не лише людина, вона – мати. ЇЇ добрі, материнські очі, теплі слова назавжди вкарбувалися в серце хлопчика. І хоча тепер вже «за столома розкоші», та все ж лунає в пам’яті «незабутнє, хороше»
…Вірю, вірю дитино!
Вміло зображений у творі психологічний стан ліричного героя, його заляканість, невпевненість, страх, почуття сорому:
Я здригавсь, як стеблина…
Прихилившись до тину,
У прикуску з сльозами
Хліб і сором ковтав.
Ще один автобіографічний вірш Михайла Василюка – «Пісня про калачі». Своє «заплакане дитинство» поет асоціює з калачами. Сім’я була небагата, але чесна. Інтимними роздумами позначені поезії «Прозріння» та «Погляд з вершини», в яких автор оцінює свої життєві досягнення, розмірковує над здійсненим з вершини свого віку.
Філософська лірика
Філософська наснаженість думки, поглиблене реалістичне зображення життя, висока майстерність психологічного аналізу – ось що Михайло Деонисійович по-новаторському розвиває у своїй творчості.
Яскравим прикладом філософської поезії Михайла Василюка є вірш «Біля тополі», в якому тополя порівнюється із людською душею: душу, як тополю, «розгойдує життя вітрами, і напинають парусно тривоги». І філософський роздум в лаконічному риторичному питанні:
…Як пруженість тополину перейняти,
Щоб не ламались душі наші навпіл?
А в поезії «Бабине літо» Придунайський Кобзар порівнює з бабиним літом ніжну жіночу душу. Як пізньої осені легка павутина «котиться, крається, нидіє світом», так і душа жінки, «потріпана вітром, мов чоловіком», не знає спокою у житті.
Вірш «Успадкування Ікара» сприймаємо як філософський роздум, як заклик іти в майбутнє, використовувати дані таланти якнайповніше, бо «не кожному дає скарби судьба», оберігати їх.
На прикладі філософської лірики Михайла Василюка можна сказати, що творче життя його останніх літ – найвищий розквіт його таланту. Це сходження на мистецькі верховини стало можливим через глибоке проникнення поета в сутність народного життя. Митець роздумує над проблемами краси праці і краси природи, мистецтва і ставлення людини до поезії.