top of page
117-900x600_auto_x2_auto_x2.jpg

Життя і смерть на відстані стріли

Михайло Деонисійович Василюк

0-02-05-d83e8710d33520d9fe1b06d6333c6020

Ім' я

Дата народження

Місце народження

Дата смерті

Місце смерті

Рід діяльності

Роки активності

Мова творів

Літературний напрям

Михайло Деонисійович Василюк

23 лютого 1942 р.

с. Кацбах Тарутинський район   (нині село Лужанка Тарутинської селищної громади в Болградському районі)

9 вересня 1991 р.

м. Ізмаїл

Поет, громадський діяч, організатор жіночого народного ансамблю «Кобзарська дума», член Спілки кобзарів України, політик, композитор, актор, музикант-бандурист

1957 — 1991 рр.

Українська

Необароко

«Моє заплакане дитинство»

Якорь 1

   Михайло Деонисійович Василюк (23.02.1942 – 11.09.1991) – український поет, громадський діяч, організатор жіночого народного ансамблю «Кобзарська дума», член Спілки кобзарів України, політик, композитор, актор, музикант-бандурист і просто щирий патріот рідної землі. Народився 23 лютого 1942 року в селі Кацбах Тарутинського району (нині село Лужанка Тарутинської селищної громади в Болградському районі) у бідній селянській родині. Його батьки були мігрантами зі Львівщини.

   У 1943 році родина Василюків переїхала до Нового Фершампенуаза Арцизького району (нині село Новоселівка Арцизької міської громади в Болградському районі). Хлопець зростав серед галичан – талановитих та співочих людей, вбираючи в себе усю красу навколишньої природи, яка помітно вплинула на мистецький хист (майбутній поет буде зображати красу Дунаю, Ізмаїла, його сіл, полів і ланів). Батьки Михайла з дитинства прищеплювали йому любов до фольклору та рідного краю. Довгими зимовими вечорами до них збиралися односельчани, щоб поспівати під акомпанемент Деонисія. Саме тоді хлопець зрозумів: його головна мрія – навчитися грати та співати так само, як і його батько. Деонисій навчив сина грі на гармошці, а згодом і на баяні. Музика супроводжувала Михайла до кінця життя. Хлопець змалку зачаровував усіх своїм виконавським хистом. Особливо слухачі полюбляли, коли він виконував народні пісні, яких навчив його батько.

 

 

До речі, одного разу вся лікарня збіглася на концерт восьмирічного Михайла, коли той лікував опіки обох ніг.

 У 1949 році малий Михайло йде до першого класу Новоселівської школи. Хлопець був допитливим, вчився пречудово, швидко засвоюючи зміст прочитаного і випереджаючи шкільну програму. Закінчив на «відмінно» сім класів. Народне прислів'я говорить: «Щастя біжить, а нещастя летить». Навчання Михайла закінчилось, коли втратив зір батько. Згодом померла мати через тяжку хворобу. Її засудили до в’язниці через те, що вона зібрала десять качанів кукурудзи на полі для сімейної вечері. Втративши усі життєві сили, вона померла, коли їй минуло тільки тридцять два роки. Незабаром Деонисій Василюк знов одружився, з’явилися малі брати та сестри.

   Михайло, як найстарший брат, повинен був заробляти на хліб для усієї родини. З п’ятнадцяти років він працював листоношею: возив пошту з села Делень до свого села. Інколи хлопцю давали коня з підводою, але зазвичай юнак пішки долав кілометри відстані між селами, роблячи перші спроби на ниві літературної творчості. Й одразу ж його поезії друкуються у районній газеті.

 

Цікавим є те, що Михайло сам розносив газети своїм односельчанам з його віршами про красу природи та юнацькі почуття.

   Після цього працював на будівництві в Арцизі. Там жив у поганих умовах: на їжу не вистачало грошей, а квартира була занадто холодною та непридатною для життя. Ще й робота була дуже тяжкою – молодому парубку просто не вистачало сил. Він був занадто добрим і довірливим, через що  один із його товаришів поцупив останні речі та гроші. З відчаю  юнак завербувався на Північ в Ухту. Там почав працювати у піонерському таборі музикантом. Тоді Михайло навчився грі на кобзі, піаніно та на найулюбленішому його інструменті – бандурі. Неабияк в опануванні цими музичними інструментами йому допомогли вроджений талант і сильний характер.

Зрілість

Якорь 2

    "Хоч якою темною не була б ніч, неодмінно настане ранок" (Нізамі). Настала краща доба для Михайла Василюка, під час якої він починає формуватися як особистість, поет, громадський діяч і щирий патріот.

изображение_viber_2021-03-11_14-04-299.j

   Михайло Деонисійович працював помічником режисера на українській студії телебачення міста Арциз протягом трьох років. Але і там він не затримався надовго. Рідне українське село та його жителі манили додому. У 1962 році чоловік приїхав додому та згодом одружився з чудовою жінкою Ніною Давидівною. Влаштувався музичним керівником у Будинку культури села Новоселівка. За короткий час організував хор. У своїй літературній діяльності зображав усе, що бачив, з чим зустрічався, що почував. Влада не підтримувала письменництво українською мовою, однак Михайло Василюк всупереч усім робив те, що вважав потрібним.

   Жага до пізнання нових горизонтів так і манила поета – на початку 1963 року молода сім’я їде до села Кислиці Ізмаїльського району, родини Ніни Давидівни, дружини Михайла. Чоловік вирішив продовжити навчання і закінчив десять класів вечірньої школи на «відмінно». Незабаром (знов на «відмінно») закінчив Одеське культпросвітнє училище, де навчався заочно. Там помітили незвичайний талант і обдарованість Михайла Василюка, порадивши йому отримання освіти в Одеській консерваторії. Незадовго до вступних іспитів дізнався, що батько помер і знов поїхав до Новоселівки.

   Письменник працював директором Будинку культури села Кислиці, проживаючи там протягом трьох років. Завдяки вродженому таланту, наполегливій праці, організаторським здібностям, Михайло Деонисійович влаштовував найкращі вечори, свята, агіткультбригади, зустрічі, мітинги, на яких обов’язково виступав сам.

   У 1966 році Михайлу Василюку надали житло у селі Першотравневому. Подружжю Василюків знов потрібно було змінювати місце проживання на тринадцять років. У цей час доля подарувала «перлині Придунав’я» чудових доньок.

   Зрілий вік був найпліднішим періодом життя Михайла Деонисійовича. Він відіграв важливу роль у розквіту рідного краю, підносячи національний дух, розвиваючи культуру, не забуваючи старих традицій та вносячи їх у нову історію.

Останні миті життя

Якорь 3

  У селі Першотравневе Михайло Василюк працював директором Будинку культури. Бувши активною та позитивною особистістю, він прив’язався усією душею до українського народу, активізував культурно-просвітницький розвиток у селі.

%D0%B8%D0%B7%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%

   Повернувшись до Ізмаїла Михайло Деонисійович звернувся з проханням до Любові Цуркан: «Мій друже, підшукай гарних, голосистих, співочих дівчат». Жінка, котра була музичним керівником дитячого садочку «Парус», зібрала своїх знайомих колег з інших дитячих садків. Таким чином заснувався відомий жіночий хор «Кобзарська дума», чудовий спів котрого вперше полинув до нас на початку вересня 1980 року. Ансамбль чимало разів брав участь у Всеукраїнському конкурсі «Таланти твої, Україно», виступав на міжнародних фестивалях у Румунії

та Болгарії під назвою «Кобзарські пісні», у районних центрах Одеської області, давав концерти по всій Україні. У репертуарі хору були не тільки народні пісні, а ще й самостійно складені ним. Згодом хору було надано звання народний ансамбль «Кобзарська дума».

   Михайло Василюк заснував музично-драматичний театр в селі Першотравневе, який був відомий за межами Ізмаїльщини. Він сам також грав у п’єсах. Очевидці зауважували, що «це була справжня акторська майстерність перевтілення». На сцені актор розкривав внутрішній стан людини. Його міміка, жести, інтонація були неповторними, ніби він народився для цієї ролі. У театрі ставили оперу П. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», п’єсу М. Лисенка «Наталка Полтавка», комедію Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Михайло Деонисійович разом із театром також виступав на сцені Одеського оперного театру.

изображение_viber_2021-03-11_14-04-49.jp

   У 1979 році Кобзаря Придунав’я запросили до роботи у Чернігівську філармонію солістом в ансамбль пісні й танцю «Десна». У цьому ансамблі він працював протягом шести місяців. Спочатку Михайло Деонисійович із задоволенням працював на новій роботі, виступав на сцені, але згодом серце засумувало за рідною домівкою, за Дунаєм, за вербами та калинами, за зоряним Придунайським небом. У наданій йому квартирі уже закінчили ремонт, але що зробиш, як кажуть: «Серцю не накажеш». Раптовий від’їзд пояснив тугою до Батьківщини. Михайло Василюк сумував за рідними співучими людьми, з якими прожив усе своє життя.

   Приїхавши до рідного Ізмаїла поет пише пісню «Вдаримо в струни срібної думи…», яка стала переможницею на обласному і республіканському етапах конкурсу поетів та композиторів.

   Згодом, після повернення до Батьківщини, обіймав посаду директора клубу моряків Дунайського пароплавства, на якій перебував до кінця свого життя. У проведенні урочистих свят поету-кобзарю неабияк допомагали тонке почуття гумору, дотепні жарти, філософський склад мислення.

   Михайло Деонисійович починає активно поширювати українську мову, заохочувати народ до цього. Він став членом Спілки кобзарів України, брав участь в ансамблі народних інструментів. Будучи справжнім патріотом рідного краю, чоловік став ініціатором створення сторінки українською мовою «Рідне слово» (яка існує і нині) у газеті «Придунайские вести» і радіопередачі «Придунай журавлиний». У 1989 році Михайло Василюк створив і очолив міське Товариство шанувальників української мови ім. Т. Г. Шевченка під назвою «Просвіта».

изображение_viber_2021-03-11_14-04-51.jp

   У 1990 році поет-кобзар зацікавився ще й політикою. Він радісно вітав відновлення української державності, написав до цієї події власні твори. Михайло Деонисійович став депутатом міської ради. Народ обрав його, бо вірив йому, його слову. Він робив усе для своєї країни, заклав камінці для міцного фундаменту. Його слухали із завмиранням серця, коли той підходив до мікрофона і вирішував те чи інше питання, хоча Михайло Василюк не любив виступати публічно.

   Кобзар Придунав’я відвіз свою збірку поезій «Віч-на-віч з Дунаєм» у видавництво «Дніпро», але, на жаль, не вистачало грошей, і книга так і не побачила світ.

   11 вересня 1991 року життя улюбленого Кобзаря трагічно обірвалось. Тіло поета-бандуриста поховано на Ізмаїльщині, на його Батьківщині. Після його смерті близькі створили фонд пам’яті поета-кобзаря, метою якого було спорудження пам’ятника на могилі та видання збірки. Самородок Придунав’я покинув нас повний сил, енергії, ідей. Скільки б він встиг втілити у життя, але «від смерті ліків нема».

bottom of page