У струменях

дунайської води,

На струнах ізмаїльського причалу,

Немов Семірамідові сади,

Надпалубні споруди заклечались.

Високий борт нового корабля

Білів, немов безгрішна одіж раю,

І екіпаж здавався звіддаля

Почесним почтом ангелів Дунаю.

І той, чий дух святий над всім витав,

Нисходив з лтер чорних, як оправа,

Його ім'я Чорнобиль вкарбував

Карбом безсмертя: «ВОЛОДИМИР ПРАВИК».

Збирався мітинг.

Лаштувавсь обряд

Прописки судна.

Гримнули фанфари.

Здригнулись люди,

Виструнчивсь наряд

І вмовкло все на мить, як в мить покари.

І попливли підсилені слова

Людського славослов'я —по покону —

І урочиста траурна зола

На душі осідала з мікрофона.

Зола пекла. Чорніла далина:

«Чому стають героями ПОСМЕРТНО?!»

Своя заслуга і чужа вина

У золоті зірок — еквівалентні!

Слова пливли: і слава не мине!

І  незглибимі доблесті героя!

Луна вертала: Люди, ви ж мене

Спровадили в безсмертя, як ізгоя!

Я — молодий — хтів жити серед вас

Не символом, а плоттю молодою!

Буть поряд батька-матері щораз

И любить-кохатись з юною жоною!

Але недбалість ваша завела

Мене в обійми ядерного Джина...

Тепер же я — чорнобильська зола

Та ще — аж страшно! — танкер і людина!

Я був пожежник.

Нині — позаяк

Іменням на борту стою предметно, —

Заповідаю: Хазяйнуйте так,

Щоб жодному не довелось —

ПОСМЕРТНО!

Аудіо