Це трапилось у клубі до кіно,  
В той час кіно в селі бувало рідко, 
Уже забув, як звалося воно,  
Та суть не в тім. Я пам'ятаю чітко  
Той вечір, клуб, заторенний людьми, 
Початку дочекатися невзмозі 
І аж до сцени діти на підлозі.
Кіномеханік вже продав квитки,  
Але, щось запідозрюючи сп'яну,  
Удерся в гурт, де скупчились тітки,  
І грізно глядачів своїх оглянув.  
В його очах втопився сатана, 
Тремтіла злість в його кудлатім чубі...  
— Я без квитка, — промовила — 
Але я прибиральниця у клубі! 
—Ну й що? —відкрив пащеку, як капкан, 
-Тобі за це, шановна, платять гроші! — 
Вказівний палець впер, немов наган.  
— Виходь добром, — сказав, — поки хороший! 
Та жінка, видно, впевнена була,  
Що раз вона у клубі прибирає,  
Кіно без плати бачити могла,  
На це, вона вважала, право має. 
—Не вийду я, — стрельнула межи брів, 
Та так, щоб людям було чути досить,  
А той її за руки, враз підвів,  
Шарпнув за спину й став її виносить! 
Але тріпнулась якось навмання  
І вирвалась, і впала на підлогу. 
Вона упала й вдарилась о діл. 
Добіла нею вимитий самою.  
А він стояв, як очманілий віл. 
Й сопів зніяковілою злобою. 
А люди реготали, хто як міг,  
Вигукуючи: "Що вона не спала? 
Ти б, може, біля неї теж приліг,  
Тоді б вона, напевне, швидше встала!".  
Та жінку не будив той сміх їдкий, 
Лежала нерухома на підлозі.  
А ґвалт здіймавсь навколо вже такий, 
Що розібрати щось було невзмозі.  
Та раптом серед всього того зла  
Добра почувся голос одинокий, 
І враз занила тиша мовчазна.  
Був голос той надривний і високий.  
—Як вам не сором? — крикнуло добро  
У образі місцевої докторки.  
І ніби перекинула цебро  
Холодної води на всіх, що вмовкли. 
Вона квитка тримаючи в руці,  
До хама підійшла, що поточився,  
І вдарила навідліг по щоці,  
Аж кожен за свою щоку вхопився.  
І допомогу жінці тій швидку, 
Зiгнувшись, стала вдало надавати… 
А я, маленький, плакав у кутку — 
Була мені та жінка рідна мати!