Край села післявоєнні пустки—

Без дверей, без вікон і без стріх.

Кожна удовицею без хустки

До курних обернена доріг.

Й незабаром, по війні невдовзі,

В пилюку б'ючи єдиний слід,

По одній розпеченій дорозі

Підійшов до пусток інвалід.

В тих дворах ми бавилися грою,

В безах дориваючи штани,

Того дня притихлою юрбою,

Ніби батька, стрінули з війни.

І, як батько, він на нас дивився

І, присівши на камінний тин,

Ніжно так по-батьківськи журився:

—За війну пропав єдиний син!

І дізнались ми з його печалі,

Що втомився він уже ходить,

Що піде шукать синочка далі,

Лиш хотів би трохи відпочить.

І в очах тамуючи сльозинки

Співчуття і серць нестримний шал,

Запросили ми для відпочинку

В наш "секретний" пам'ятний підвал...

Ми йому з каміння ложе склали,

Оберемки сіна принесли,

Настелили м'яко і прибрали,

І на харч картоплі припасли,

І для нас малих не було свята

Кращого і не було мети

Вищої, як нашому солдату —

Інваліду чимсь допомогти!

І пройшли два дні, як дві години.

Про війну солдат розповідав

Й з рюкзака свого — наполовину,

Що беріг для сина, нам віддав.

А на третій день, узявши ногу,

Відпочивши для майбутніх втом,

Вирушав наш добрий гість в дорогу,

Проводжали ми його гуртом.

І здалось, як проминали пустки,

Мов спросоння мовили тини:

Проводжають батька із відпустки

Удовині сироти війни.

Він пішов попід вітри, як мрія...

Згадую, а в скронях кров гуде.

Й досі в серці жевріє надія:

Бо, мій батько ще мене знайде?!

Аудіо