Де даль степів мальована,

Одним-одна схвильована,

Немов дівча на ніженьці,

Тополя при доріженьці.

Самотини лякаючись,

Шуміла, не змовкаючи.

Мрів вітерець сполоханий,

Без пам'яті закоханий.

Але вона з погордою,

Стрункою зелен-вродою

Верхів'ям вихилялася

Та з вітром сперечалася:

"Ой, вітре, вітре, не тулись,

Од мого віття відвернись, —

Я промінь сонячний люблю,

Його листочками ловлю!"

Лиш вітер ці слова почув,

Сердито з осені подув,

Метнувся, як ошпарений,

Холонучи під хмарами;

Завив, готовий до плачу:

"Тебе, погордо, я провчу!"

Не дам із себе кпитися,

Та з променем водитися:

Його я хмарами засклю,

А листя все твоє спалю!

Та буду я тебе палить

Не тим вогнем, що попелить,

А полум'ям, що золотить

Й не зігріва, а холодить!

Є в осені вогонь — Краса,

Короткочасний, мов роса,

Без диму й жару пломенить,

Та як займеться — не згасить!

То ж вибирай — чи зеленіть

Зі мною, любо шелестіть,

Чи взолотитися на мить

Й себе в огні — Красу згубить!"

Струнка тополя тріпотить,

 

Гіллям до променя летить,

Бо ж страшно вітам холоду,

Страждать так гірко змолоду!

А промінь біль загоює —

Тополю заспокоює:

"Не побивайся задарма!

Нічого вічного нема!

Он десь лепече лобода, —

Одноманітність набрида! —

Дзвіночків мовить передзвін,—

Все в світі прагне перемін!"

І терен втерп до корінця

З бажання —звідать до кінця

І теплокрилу літа даль,

І жовту осені печаль,

І в зиму вибілений сон,

Й оновлення весняних крон!

Хоч як Буй-вітрові кортить,

Та нас йому не розлучить!

Любов струмує поміж нас,

Не спалять ні вогні, ні час!

Пролинуть хмари навесні,

І знов ми будем гратися,

У літеплі кохатися!..."

Тут вітру дужого потік

На сонце хмару наволік,

До тополиноньки припав

І знов сердито запитав:

"То ж вибрала — чи зеленіть,

Чи в жовтім вогнищі згоріть?!"

І горді віти молоді

Йому відмовили тоді:

"Ніж з нелюбом провікувать —

Вже краще в полум'ї сконать!"...

Відтоді осені пора

Тополю в золото вбира.

Та, як важкі золотники,

Додолу сиплються листки,

У тополину пелену,

Травицею застелену.