Як щедро ми вдягаємо дітей,—

Майбутнє роду нашого й народу,—

Бо ж чим, мовляв, ми гірші од людей?

Й скуповуємо все їм на догоду.

Але, занадто дбаючи, ми в них

Вбиваєм наперед чуття нового.

Та скрушно метикуєм: чом в малих

Немає шани до убрання свого?

Вдивляюся в теперішнє і сам,

Пригадую, що я вдягав до школи:

Того нема й між нинішнім сміттям,

В чім я ганяв, як перекотиполе!

Аж як підріс до рівня парубків,

Батьки нужденні справили костюма,

І черевики на рипах, мов спів,

Й сорочку білу, ніби світла дума.

І вчили: дбай замолоду про честь,

Так само стеж за одіжжю новою.

Зневага, як іржа залізну жесть,

Все людське б'є й уподобля до гною!

Як оповім ту радість неземну,

Що вознесла мене в надгорні межі,

Коли, як в німбі райдужного сну,

Я йшов селом у тій новій одежі!

О щастя! Я в ту мить себе відчув!

Усім єством, як вже — ні до, ні після.

Донині я чуття того не збув—

Воно живе, як незглибима пісня!

«Не той, шановний предку, нині квас!—

Передбачаю кпини заперечні,—

Що вам було за щастя — є для нас

Цілком природним, не скупіться ж, гречні!».

Ні! Нам не жаль на витрати для вас.

Хіба плодам шкодує соків гілка?

Але в природі є — на всякий час —

Для плоду кожного сувора мірка!

Живіть в достатках!

В радощах ростіть!

Хай не торкнеться вас нужди причастя!

Тай в зайвину червиву не зійдіть,

Щоб в щасті вас не обминуло щастя!