Я неначе й не жив, бо не зчувся,

Як пройшов половину життя,

І не знаю, чи вже схаменувся, —

Лиш обухом в чоло каяття.

 

Половина життя. Вся у мріях,

Вся в рожевих нездійснених снах,

В сподіваннях, чеканнях, надіях, —

Тільки раптом, як грім, вдарив жах.

 

Як раптово мені серед ночі

Якось серце спинилось на мить.

О, як скрикнули злякано очі

І як блискавки блимнули: "Жить".

 

Я не смерті в ту мить налякався,

Не її окістлявлених рук,

А того, що ущерть настраждався,

Та ні в чому не втілено мук.

 

В ніч оту я збагнув, як бездарно,

Як безсовісно тратив літа.

Дні, як гроші, розмінював марно,

А в душі тліла іскра свята..

 

Годі хлипати, Плачем до крику

Не розчулити тих пияків,

Що мого коненятка-вибрику

Відвели від своїх віслюків...

 

Ніби той, що знайшов серед лісу

Давню ватру згасаючих мрій,

Із очей свох знявии завісу,

Знову дмухаю в попіл надій.

 

Може, ще той вогонь розгориться,

І мені пощасливіє знов

Біля рідної ватри погріться...

А хто скаже — чи вистачить дров?!