Моє заплакане дитинство
Мені намріялось вночі
І на шнурочку, як намисто,
На щедрий вечір – калачі.
Такі смачні – кругленькі, чорні
Із материнської руки...
Дитинства ласощі ті скромні
Несу в душі через роки!
Як рушив з батьківської хати,
Відчувши силу у плечі,
Знов на дорогу батько й мати
Поклали в торбу калачі.
Промовив батько: «Щастя, сину,
На злото-срібло не знайдеш.
Нехай наповнює торбину
Той хліб, що чесно наживеш!»
Життя моє, ти все ж добріше,
Ніж я тебе в дитинстві знав.
В добрі минає час скоріше –
Вже я четвертий розміняв.
Але роки – джерела світлі,
Струмочать пам’ять уночі
Про найсолодшії на світі
Мого дитинства калачі.