В однім селі я жив з десяток літ.

А так навскіс, мені через дорогу

(Я десять літ спостерігать мав змогу),

Жив одинак, захований за пліт.

 

Я все радів: часом дістану щеп —

І в себе посаджу, й роздам сусідам.

Лиш одинак дививсь важким болідом,

Вихаркував: "Мені те без потреб!"

 

Я, було, з боку іншого зайду,

Кажу: «Чому? Ось вишенька, горішник,

Посадите — воно ж святе, не грішне...»

А він своєї: "Плоду не діжду!"

 

Таки невдовзі той болід помер,

Не залишив ані знаку по собі

(Хоч дерево б! — душа кричить, мов пробі!)

Ніхто уже й не згадує тепер.

 

Було від нього ніби два сини,

Та в голод з обома прогнав дружину.

Й роса не впала в слід його труни —

Забрала смерть, як з поля бур'янину!