Бабине літо потріпане вітром, 
Мов чоловіком жіноча душа, 
Котиться, крається, нидіє світом, 
Як по ножах — по стрімких комишах. 

​

То винувато сяйне павутина 
Там, де квітує рясна лобода. 
То до отав припаде на хвилину 
І прошепоче трава: "Не біда!". 

​

Доки ще холод землі не карає —
Серця надія не полиша!
Вдячну росину-сльозину ковтає 
Бабине літо — жіноча душа.