Торкну струну легесенько рукою

І насторожусь слухом за луною:

Вона бринить,

Неначе вітром вдарена стеблина,

Неначе кроком збуджена стежина,

Що вдаль біжить.

Чому ж душа моя, неначе пустка,

Немов коханої забута хустка?

И не шелесне?

І серце в спокої одпочиває,

Ніщо його не збудить, не злякає

Й не колихне?

Життя! Шарпни струну мого спокою,

Хай закричу від болю сатаною —

Не дай заснуть!

Не дай нудити світом в тихій долі,

А дай пісень, страждання, люті, болі!

Не дай заснуть!