Засумував я. Ой, засумував! 
Печаль мою перетинає душу...
Хорал суворих траурних октав 
У груди б'є, мов грім у спраглу сушу! 

Мій батько вмер. Помер Творець Творця! 
Я — син його, ступаю за труною...
Несуть хреста, Вінки несуть, стільця 
Й покришку, вкриту чорною габою... 

Він вірував у Бога, вмів співать 
Палкі псалми, хоч жив із миром в мирі.
І я не зміг його переконать, 
Що в Біблії є фальш, і у Псалтирі... 

Ридає мати... Збіглося село 
Віддать останні почесті людині, 
З якою бідувало і росло 
Разом в щасливій і лихій годині. 

Ридає мати, сестри, всі жінки, 
І я... іду важезною ходою. 
З очей моїх бажаних сліз скалки 
Не ллються жалобливою росою. 

Я скам'янів, немов гранітний брук. 
Так може затвердіть безсилий розум
Від надзусилля розумових мук —
Збагнуть невідворотну смерті прозу!.. 

Мій батько вмер. Помер Творця Творець! 
А він же так любив життя без краю, 
Що ту любов для себе за взірець 
Донині в серці я тримаю!

"Незрячий я, — казав він, — й щоб не чув,
Й не рухались, не дай Бог, ноги, руки, —
Допоки ж би єства свідомий був, 
Життя заради всі стерпв би муки!.. " 

Мій батько вмер. Творець Творця — помер!
А з ним і я змалів наполовину. 
Та відчуваю серцем дотепер, 
Що ожива в мені його частина! 

Так! Так! Увесь вмирає тільки той, 
Хто не привів на білий світ дитину 
Й пішовши із життя "на упокой", 
Щезає в ненародженій людині. 

А батько й син — несмертні на землі!
Себе в могилі склавши по частині, 
Як жолудь сім'ядольний, у зелі, 
Продовжують свій рід в майбутній днині...

Мій батько вмер... 
Ні! Він живий в мені!