Ми з дороги зійшли

                                   і потрапили в білу діброву.

Степовик, я уперше

                                  побачив березовий ліс!

Безпорадний, не міг осягнуть

                                ту красу пречудову,

Ту ясну білизну,

                                що мене схвилювала до сліз!

Білий колір беріз           

                                до верхів непорочний і чистий!

Лиш в корі, як в бинтах,

                                     проступала запечена кров.

Ми стояли в мовчанні, врочисто,

                                    притихлі артисти,

І роса в кожнім серці —

                                    до рідного краю любов!

Теплий вітер весни

                                  розколихував звільна верхів'я,

І напружений зір наш і слух

                                  пробивавсь до небес,

І почутий з гори плач березовий,

                                  ніби повір'я,

Про безсмертя душі

                                 повідав Чернігівський ліс.

І тоді я збагнув:

                                не берези — то сестри голосять!

Вітер розпачу їх

                              ще з війни не покинув хитать!

Знову в серці вони,

                              милосерднії,  пам'яті просять —    

Про загиблих братів

                             заклинають живих пам'ятать!

Аудіо