Дунаю мій, мій Істре блискітливий,

Блакитна глибино води і таїни:

Жене твій тихий плин отари хвиль грайливих

На вигін-пасовисько моря з давнини.

І день, і ніч од Шварцвальда до моря

Пильнують дамби і скелясті береги

Твій зовні сонний лик, бо не одна розора

Бісівським норовом чинилась навкруги!

О, скільки рік своїх зганяють пастви

На широчінь твою — віл гір, лісів, рівнин, —

Щоб в повінь у глибінь цо відчайдушно впасти,

Та віднайти могуть в єднанні всіх глибин!

І геній так, як ти спиваєш води,

Всотавши всіх часів думки і письмена,

З усіх предтеч росте, як ти ростеш з природи,

Й, звеличившись, в собі несе їх імена!

Та вже куди там геніям до тебе!

Жадобою снаги ти перевершив їх:

Ввiбравши все і вся, ти поглинув би й небо,

Якби не забоявсь піднять себе на сміх!..

Дунаю мй, і в мріях про потопи

Ти б все ж не зажадав лукавих нечистот!

І те, що звідав я огидний бруд Європи,

Провина не твоя: то знак її «щедрот».

Хай вищають твої небесні шати,

На всіх кордонах, що уздовж і впоперек!

Хай зрить твоя блакить замість ракет крилатих —

У європейських снах — розкрилених лелек!

Аудіо