Спасибі, бандуро, за сонячні звуки.
Ти – серце, якого торкаються руки.
Торкаються ніжно – ти ніжно співаєш,
А гнівно – обурено гнівом палаєш!
Як ніжно співаєш – душа оживає,
І молодість знову до серця вертає:
Ввижаються струни дівочого стану
І ноти очей випливають з туману,
Мелодії брів і дівочу погорду
Здіймають високі пасажі акорду
Й, мов коси, тріпочуть глісандо зміїно...
Спасибі, бандуро, спасибі уклінно!
... Як гнівом палаєш – у тому вогневі
Вчуваються сполохи дум Кобзаревих.
І раптом над степом зриваються зливи,
І – блискавки, ніби шаблі незрадливі,
Б’ють навхрест вогнем об криві ятагани,
І грім, ніби окрик гучний отаманів,
І хмари, немов «оселедців» чуприна,
Як війська козацького лава єдина
На конях летить – не вгинає коліна...
Спасибі, бандуро, спасибі уклінно!